НАПРЯМИ КРИМІНОЛОГІЧНОЇ ДУМКИ

    Кримінологія аболіціоністська – утопічний напрямок кримінологічної думки (окрема кримінологічна теорія), що сформувався у надрах аболіціонізму як політичного руху проти рабства, який ширився країнами Західної Європи в кінці ХVІІІ ст. – початку ХІХ ст. В подальшому – в середині ХХ ст. аболіціонізм трансформувався в політико-правову течію проти дискримінації за будь-якими ознаками. Трансформуючи аболіціоністську теорію особистої свободи та рівності до потреб ефективного запобігання злочинам на гуманістичних засадах, у працях таких норвезьких вчених як Т. Матіесен, Н. Кристі, а також датських кримінологів – Г. Біанкі, Р. ван Сванінгена, В. де Хана та деяких інших (80-90-ті роки ХХ ст.) відстоюється позиція про необхідність ліквідації установ виконання покарань закритого типу (тюрем) як закладів, що продукують виключно насильство та загострюють, а не вирішують наявні соціальні й особистісні конфлікти, які мають кримінальні прояви. Головний принцип протидії злочинності за твердженням прихильників цієї теорії полягає у соціальному контролі над злочинцями засобами створення системи реабілітаційної юстиції. В основі останньої має знаходитись економічне та соціальне правосуддя, що ґрунтується на критеріях суспільної доцільності.

    Разом з тим, висунені в межах аболіціоністської кримінології ідеали соціального контролю не підкріплені дієвими механізмами їх практичної реалізації.

    Кримінологія архітектурна виникала у в кінці 70-х – початку 80-х років  на ґрунті поєднання знань щодо особливостей психології поведінки людини у великому місті (психології мегаполісу) та знань щодо специфіки містобудування в цілому, а також окремих архітектурних проектів, зокрема. Встановлено, що висока густота проживання населення в містах зумовлює психологічне відчуження. За виразом Е. Фромма, виказаному у праці «Анатомія людської деструктивності» (1973 р.), людина у такому співтоваристві почуває себе, як «Individuum», «A-tom», тобто відособлено від спільноти, відчужено, самотньо, що збільшує її тривожність, агресивність з одного боку та байдужість щодо інших осіб – з іншого. Такий психологічний механізм формування негативних особистісних рис особливо гостро протікає у мешканців висотних будинків, в яких досить часто сусіди можуть не знати один одного. Складний характер залежності архітектурних проектів та можливості вчинення злочину, яка опосередковується через низку суб’єктивних, психологічних факторів, обумовив низку різновекторних кримінально-превентивних принципів-рекомендацій, вироблених в межах архітектурної кримінології, серед яких – наступні: 1) чим нижча етажність багатоквартирного будинку, тим менша вірогідність вчинення в ньому злочинів; 2) наявність огородженого входу в будинок (навіть багатоквартирний) сприяє психоемоційному єднанню його мешканців і поява незнайомих осіб викликає підвищену увагу та сприяє більш ефективному запобіганню таких злочинів, як квартирні крадіжки, грабежі, розбої, шахрайства, зґвалтування, які вчиняються в будинку; 3) підвищенню ефективності запобіганню насильницьких злочинів сприяє відсутність непроглядних закутків, прохідних дворів, наявність на поверхах будинку тривожних кнопок сигналізації тощо.

    Рекомендації архітектурної кримінології нині застосовуються в переважній більшості країн Західної Європи, США, де в пакет проектної документації на будинок має обов’язково входити висновок кримінологічної експертизи.

    Кримінологія миротворча («сутнісна») – близький за змістом до аболіціоністської кримінології напрямок наукової думки (окрема кримінологічна теорія), висвітлюваний у 80-90-х роках ХХ ст. в працях таких американських кримінологів, як М. Брейсвелл, С. Генрі, М. Ланьє, Дж. Томас, С. Боелфелд, Х. Пепінські, Р. Куіні, К. Харріс та інших. Підтримуючи ідею кримінологічного аболіціонізму про необхідність ліквідації закладів виконання покарань закритого типу, як і системи кримінального переслідування в цілому, представники миротворчої (від англ. – Criminology as Peacemaking) або сутнісної (від англ. – Essential Criminology) кримінології відстоюють такі фундаментальні принципи загальнокримінальної превенції, як схиляння людей до рефлексії та самовдосконалення, гармонії із зовнішнім, в тому числі  й соціальним, середовищем, взаєморозуміння, співчуття й безконфліктність способів задоволення потреб, врахування інтересів і вподобань інших членів суспільства тощо.

    Показовою в цьому аспекті є теорія «соціального дзюдо» (С. Генрі, 1995), згідно з якою соціальний контроль над злочинністю має ґрунтуватися на принципах однойменного виду єдиноборств – не протистояння нападу у вигляді злочинності, а ухилення від нього з наступною його самонейтралізацією. 

    Однак, не дивлячись на високоморальні засади побудови кримінально-превентивної системи соціального контролю, пропозиції представників миротворчої (сутнісної) кримінології не вирізняються практичною спрямованістю та можливістю повноцінної реалізації у сучасному людському співтоваристві.

    Кримінологія інтегративна (конститутивна) – напрямок наукової думки, що сформувався в кінці 70-х – початку 80-х років ХХ ст. як наслідок переосмислення проблем злочинності та соціального контролю на основі положень філософської концепції постмодернізму: на зміну лінійності в розвитку явищ і подій, принципу єдності руху приходять уявлення про плюралізм та динамізм форм, нелінійність руху, двосторонній характер взаємозв’язків між явищами, процесами. В надрах філософії постмодернізму зароджується синергетика. В цьому руслі змін світоглядних орієнтирів відбувається й зміна орієнтирів кримінологічних досліджень. Постулюється міждисциплінарний підхід до розуміння злочинності та системи протидії їй. У працях таких вчених, як Д. Джонсон, Т. Еліот, Г. Берек, М. Фанворс, С. Месснер, М. Крон, Л. Акерс Рональд, М. Міланович та ін. висвітлюються спроби поєднати різнопланові концепції природи, детермінації злочинності та заходів запобігання. Вчені відстоюють позиції, згідно з якими злочинність та антикримінальна система формуються у всій гаммі соціокультурних явища і процесів: злочинність є сукупним продуктом функціонування всіх сфер життєдіяльності суспільства, а протидія їй, відтак, має розглядатися як багаторівнева та різноспрямована система, що пронизує своїм впливом все багатоманіття соціму. Разом з тим, найбільш дискусійним аспектом інтегративної кримінології залишається проблема методологічної обґрунтованості інтеграції наукового знання, яке описує, пояснює характер, механізм детермінації злочинності різних рівнів та сфер без врахування специфіки останніх, екстраполяцій закономірностей індивідуальної злочинної поведінки на перманентний процес відтворення феномену злочинності в цілому.

    Кримінологія клінічна – напрямок кримінологічної думки і практики, що набули свого найбільшого поширення в у 30-80 р.р. ХХ ст. в Італії, Німеччені, Іспанії, Португалії, США та деяких інших країнах. Його ідеологи (Е. Феррі, Р. Гарофало, Ж. Пінатель, Б. де Тулліо, Ф. Граматика, С. Чавкін, Ф. Ервін, Е. Моніс та ін.) виходили з вихідної тези про наявність у злочинця так званого небезпечного стану, який видається за можливе відкорегувати до соціального прийнятного рівня виключно медичними заходами. Відтак, на базі теорії соціального захисту, в різні періоди практикувалися такі методи антикримінального впливу медико-психологічного характеру як:

    1) психоаналіз – найбільш ліберальний метод діагностики та подальшої корекції патохарактерологічних якостей особи. Основи теорії психоаналізу розвинені у працях З. Фрейда та в подальшому підтримані Ж. Пінаталем й деякими іншими кримінологами-клініцистами; 

    2) лоботомія, теламотомія – хірургічні втручання в окремі ділянки головного мозку (гіпофізу) шляхом проникнення до черепної порожнини з метою корегування рівня агресивності особи до соціально прийнятного. Вплив на відповідні ділянки мозку відбувався механічним чи електроімпульсним методами. Такі операції за підтримки кримінологів-біхевіористів практикувались представниками португальської та американської нейрохірургічної школи Е. Монісом, Х. Дельгадо та деякими іншими;  

    3) медикаментозний (в тому числі наркотичний, психотропний) вплив, що мали на меті корекцію поведінки злочинців шляхом відповідного втручанні у розгортання механізму типу «стимул-реакція», а також для продукування больового синдрому, відчуття страху ті інших ефектів, наявність яких підвищувала рівень навіюваності злочинців, керованості ними. З цією метою використовувались такі препарати, як сукценілхолін, апоморфін, мескалін тощо. Ця практика (в аспекті зниження агресивності насильницьких злочинців) набула суттєвого поширення в США у 60-80 рр. ХХ ст.;  

    4) електрошокова терапія – метод психофізичної корекції поведінки правопорушників, заснований на впливі електричним струмом на рефлекторні механізми людського організму. На думку прихильників його застосування (Л. Гарпін’ї, Б. де Туліо), системний електрошок сприяє регенерації пам’яті та переформатування особистісних якостей в цілому;

    5) модифікація поведінки шляхом обмеження рухової активності: тримання в одиночних камерах, прив’язування до ліжок тощо (С. Чавкін та деякі інші кримінологи);

    6) хімічна кастрація – медикаментозний вплив на гормональний фон осіб, які вчинили насильницькі статеві злочини щодо неповнолітніх (малолітніх), внаслідок якого пригнічується статевий потяг. Серед сучасних країн хімічна кастрація, як примусовий захід медичного характеру, практикується в США, Канаді,  Великобританії, Ізраїлі, Данії, Франції, Італії, Німеччині, Швеції, Польщі, Російській Федерації, Естонії, Молдові та деяких інших державах.        

     В цілому ідеї клінічної кримінології, незважаючи на високі цілі, вирізняються в своїй переважній більшості антигуманізмом, грубим порушенням природних прав людини на особисту недоторканість, індивідуальність, у зв’язку з чим на сьогоднішній день не мають широкої підтримки серед наукового загалу.

    Кримінологія радикальна (критична) – напрямок, який сформувався в 70-х роках ХХ ст. та виражав критику традиційних заходів протидії злочинності, якими оперувала тогочасна наука й практика, як неефективних. Для суттєвого зниження злочинності постулювалася необхідність докорінної зміни соціальної структури (від толпо-елітарної до суспільства рівних можливостей), принципів перерозподілу соціальних, матеріальних благ, рішучої боротьби з корупцією та бюрократизмом. Ідейне підґрунтя цього напрямку становили праці таких вчених, як Г. Блох, Д. Гейс, Д. Конгер, Р. Куінні, В. Міллер, Я. Тейлор та ін. Суттєвий вплив на розвиток радикальної кримінології справив лівий політичний рух, що посилив свої позиції в американському суспільстві 60-70-х років через збільшення безробіття, здорожчення освіти, расової дискримінації тощо.

    В цілому, пропозиції представників радикальної кримінології вирізняються політичним характером, акцентуванням уваги на загальносоціальному рівні кримінально-превентивної діяльності.

    Кримінологія правотворчості – галузь кримінології, предметом якої є нормативно-правові засоби протидії злочинності, а також положення про нормативно-правові криміногенні фактори та засоби їх виявлення і нейтралізації. Відносна самостійність її існування обумовлюється необхідністю збільшення присутності кримінологічної складової в механізмі соціального управління, а також складністю дослідження кримінологічної ролі та криміногенних властивостей права як єдиного примусового соціального регулятора.

    Метою кримінології правотворчості є вироблення наукових засад (критеріїв, методики) для дослідження: 1) кримінологічної ефективності нормативно-правових актів, як показнику їх ролі в механізмі загальносоціальної профілактики злочинів; 2) кримінологічної ефективності спеціалізованих кримінально-превентивних нормативно-правових актів, як показнику їх ролі в механізмі дії спеціально-кримінологічних заходів протидії злочинності; 3) криміногенної безпечності нормативно-правового акту, як показнику відсутності в ньому нормативно-правових криміногенних факторів (в межах кримінологічної експертизи).

Ю. Орлов