ПОЛІТИЧНИЙ ЗЛОЧИН

    Політика як сфера соціально значущої діяльності, що концентрується довкола проблем публічного владарювання і його здійснення як такого, формує вельми специфічне підґрунтя для відтворення інституціональних кримінальних практик – політичних злочинів. Ключовою ланкою у ґенезі кримінальності поведінки даного типу є політичний мотив, а політична мета є тією структурою, що має орієнтуюче для всієї поведінкової активності людини значення.

    В цьому контексті важливо з’ясувати, що політичні цілі – це ті бажані результати людської діяльності, які можуть мати місце у сфері політики. А це означає, що будь-який аспект боротьби за владу, її реалізації здатен викликати до життя відповідні цілі кримінальної активності. Таких аспектів – досить багато. Більше того, вони не є статичними, перебувають у постійній динаміці, оскільки трансформаціям піддаються і організаційно-правові, і економічні, і культурні, і інформаційні умови розгортання політичної активності. Саме тому, на нашу думку, можливо вести мову лише про узагальнені групи політичних цілей, що можуть деталізуватися в залежності від конкретних обставин.

    Враховуючи це, пропонуємо виділити три групи таких цілей, а саме: 1) отримання, утримання, реалізація політичної влади (як самоціль), її розширення, зміцнення; 2) вплив на прийняття чи утримання від прийняття представниками вищих органів державної влади, органів місцевого самоврядування, міжнародними організаціями (їх органами) рішень, нормативно-правових актів, їх скасування чи зміни; 3) помста за політичну діяльність. Перша група – спрямована на досягнення системного результату, що матиме відносно довготривалий, стратегічний ефект. Останні дві групи – це цілі разових акції, досягнення яких має радше тактичну мету, не передбачає втручання до структурно-функціональних засад політичної системи.

    Під отриманням політичної влади слід розуміти набуття офіційних владних повноважень і як персонального статусу і як продукту системних політичних трансформацій. Наприклад, отримання більшості в парламенті, створення коаліції депутатських фракцій, отримання головуючих посад у певній кількості та визначеного найменування парламентських комітетах; розподіл урядових портфелів на власну користь і т. п. Згідно з цим та подібним їм цілям можливо сформувати вельми широкий перелік злочинів, які в принципі здатні забезпечити їх досягнення.

    Під утриманням політичної влади розуміється збереження: а) персонально за особою або ж за групою осіб (з числа неформальної організації чи офіційної політичної сили – партії, фракції тощо) керівних посад в органах державної влади та/або місцевого самоврядування, та/або міжнародних організаціях; б) існуючого у відповідних осіб за посадами обсягу повноважень, запобігання його звуженню, поділу, запровадженню додаткових контрольних механізмів; в) позитивної суспільної думки, схвального ставлення умовної більшості до діяльності та/або персонального складу відповідного носія (носіїв) політичної влади. Засобами досягнення вказаних цілей можуть виступати посягання на життя журналіста, політичні переслідування (в тому числі й щодо осіб (як фізичних, так і юридичних), які висвітлюють альтернативну офіційній редакційну інформаційну політику на фоні державної пропагандистської діяльності), репресії, так звані електоральні злочини тощо.

    Реалізація політичної влади (владарювання як самоціль) передбачає злочинне втілення в життя ідеологічних принципів, що становлять стратегію владарювання, трансформації засад соціодинаміки, її реформування. Досягнення цієї цілі може передбачати вчинення злочинів різної природи.

    Розширення політичної влади передбачає: а) поширення її на території інших держав шляхом їх фактичної анексії або без такої – через злочинні порушення правил фінансування політичних партій іноземних держав, організація державного перевороту в інших країнах з метою запровадження «маріонеткового» політичного режиму тощо; б) збільшення кількості місцевих рад, в яких більшість має відповідна політична сила (політичний актор), що ставить собі за мету розширення політичної влади та в руках якої вона на загальнодержавному рівні; в) збільшення представництва та/або неформальної підтримки в міжнародних організаціях і їх органах; г) розширення владних повноважень за посадами відповідних політичних акторів. Знову ж таки, досягнення вказаних цілей може відбуватися у різні злочинно-політичні способи, а саме: розв’язування та ведення агресивної війни, політична корупція, електоральні злочини і т.п.

    Під зміцненням політичної влади в умовах демократичного (квазідемократичного) політичного режиму мається на увазі формування позитивної суспільної думки про діяльність утримувачів влади, міцного електорального фундаменту. Не дивлячись на це, спектр злочинів, спрямованих на її досягнення, від того не є вужчим. Він репрезентований і злочинами проти виборчих прав, і державною політизованою пропагандою, поєднаною з політичними переслідуваннями, репресіями, і навіть злочинами проти миру і безпеки людства. Останні, зокрема, виявляються функціонально доречними в тих випадках, коли внутрішньополітична ситуація виявляє залежність від зовнішньополітичної та використання ефекту ресентименту.

    Останні дві групи цілей – вплив на прийняття чи утримання від прийняття представниками вищих органів державної влади, органів місцевого самоврядування, міжнародними організаціями (їх органами) рішень, нормативно-правових актів, їх скасування чи зміни; помста за політичну діяльність – є в цілому зрозумілими та не потребують додаткових пояснень.

    Саме через вказані цілі визначається політична спрямованість діяльності, а, отже, і відповідний мотив злочину як узагальнююча категорія. Втім, останній не вичерпує специфіку досліджуваного феномену. Дійсно, політичний мотив є провідною сутнісною рисою політичного злочину. Тим не менш, вона не є достатньою. Серед іншого політичному злочину мають відповідати решта загальних ознак злочину, передбачених законом про кримінальну відповідальність та, передусім, суспільна небезпечність, протиправність. При цьому передбаченість діяння законом про кримінальну відповідальність, як ознака політичного злочину, має широко-темпоральне розуміння, яке, при дотриманні принципу неретроактивності чинності відповідного закону у часі в площині правозастосування (за деякими виключеннями, передбаченими принципами, закладеними ще у Статуті Міжнародного воєнного трибуналу (ст. 6) – Нюрнберзького процесу), не обмежується оцінкою протягом функціонування одного політичного режиму, актуальним ціннісно-смисловим контекстом соціодинаміки. Тому, прив’язка кримінологічного поняття політичного злочину до формально-юридичної його визначеності є обов’язковою, однак, передбачає її розширене тлумачення.

    З огляду на викладені міркування можливо запропонувати таке поняття політичного злочину: це передбачене законом про кримінальну відповідальність, умисне, суспільно небезпечне діяння, що вчинене у сфері політики суб’єктом злочину та спрямоване на отримання, утримання, реалізацію, розширення, зміцнення політичної влади як цього суб’єкту, так і інших осіб, соціальних груп, організацій та/або з метою впливу на прийняття чи утримання від прийняття представниками вищих органів державної влади, органів місцевого самоврядування, міжнародних організацій (їх органів) рішень, нормативно-правових актів, їх скасування чи зміни, та/або помсти за політичну діяльність.

    Саме специфічна внутрішня властивість політичного злочину, що візуалізується дослідником, правозастосувачем, стороннім спостерігачем через відповідні цілі, робить його саме таким, який пов’язаний з політикою та на неї спрямований. При цьому слід вказати, що оцінки певних політичних практик як злочинних часто мають відтермінований характер. Останній виражає залежність суспільної думки про злочинність або правомірність політичної діяльності від часових й світоглядних чинників.

Ю. Орлов