ЗЛОЧИННІСТЬ

    Традиційно під злочинністю розуміють історично мінливе, соціальне явище, яке являє собою систему передбачених кримінальним законом діянь, що вчиняються на певній території або серед членів певних соціальних груп упродовж певного проміжку часу.

    До кримінологічних ознак злочинності можна віднести наступні:

• соціальна природа злочинності проявляється в тому, що вона існує тільки у людському суспільстві: особи, які вчиняють злочин та особи, на інтереси яких вчинюються посягання – члени суспільства. У тваринному або рослинному світі також можна спостерігати приклади спричинення шкоди іншим, але чи можна вважати їх злочинними? Мабуть, ні, оскільки така їх поведінка є біологічно запрограмованою. Тварини не можуть порушити закон, оскільки вони його не створювали; вони спричиняють шкоду іншим істотам тільки тоді, коли це викликано реальною загрозою їх життєвими інтересами – потреба в їжі, захист себе або дитинчат. І тільки люди, самі визначивши собі норми поведінки, потім їх порушують, і навіть отримують від цього задоволення; люди – єдині істоти, які можуть проявляти жорстокість за відсутності реальної загрози життю та поза зв’язком з задоволенням життєвих потреб. Злочинність є наслідком та результатом притаманних суспільству соціальних протиріч, конфліктів, які виникають між окремими людьми та суспільством в цілому. Соціальною є не тільки сама злочинність, але і її витоки, корені, а також наслідки. Зміни злочинності знаходяться в прямій залежності від стану суспільства та процесів, що в ньому проходять. Існування злочинності, її характеристики є досить інформативним показником стану справ в суспільстві і перед усім кризових явищ, проблем та конфліктів в різних сферах соціального життя. Злочинність дійсно є індикатором стану суспільства на певних етапах його розвитку;
• кримінально-правова ознака злочинності: злочинність складається з системи передбачених кримінальним законом суспільно небезпечних діянь. Беззаперечним є той факт, що злочинність має ознаки системності, бо характеризується певною цілісністю, стійкістю параметрів, взаємодією підсистем, які в неї входять. Кожен злочин, який входить в цю систему характеризується відповідними кримінально-правовими ознаками: винністю, кримінальною протиправністю, суспільною небезпечністю та караністю. Ці ознаки характеризують  і злочинність в цілому. За цими межами залишаються аморальні вчинки та правопорушення, які розглядаються в інших галузях права. Але разом з тим кримінологією розглядаються так звані «фонові» для злочинності явища, які тісно пов’язані зі злочинністю, хоча і не є кримінально-караними діяннями. До них відносяться: алкоголізм, наркоманія, екстремізм тощо. Зі змінами кримінального законодавства межі злочинності або розширяються або звужуються і тому кримінально-правова ознака злочинності є досить важливою, бо вона дозволяє визначити предмет кримінології, яким, в першу чергу, виступає таке явище як злочинність. В зарубіжній кримінології поширена думка про те, що до ознак злочинності не слід відносити саме кримінально-правову ознаку. Така позиція пояснюється тим, що кримінальним законом  в якості злочинів визначаються далеко не всі суспільно небезпечні діяння, а з позиції моралі навіть малозначні діяння визнаються злочинними. В свою чергу, кримінологія повинна мати уявлення про злочинне, яке виходить за межі, які встановлюються законом про кримінальну відповідальність. І тому кримінально-правова ознака злочинності є дуже важливою для її характеристики;
• історична мінливість злочинності: злочинність є соціальним явищем і соціальні умови, що існують на різних етапах розвитку суспільства обумовлюють та визначають кількісні та якісні характеристики злочинності. Злочинність є різною на різних етапах розвитку суспільства. Історики та соціологи розрізняють закони, які діють на всіх етапах розвитку цивілізації і закони, які притаманні лише певним етапам розвитку суспільства (ці етапи називають суспільно-економічними формаціями). Перші закони відображають загальні умови існування людини і відіграють роль необхідних передумов існування суспільства. До цих передумов відносяться: життя, здоров’я, фізична та психічна недоторканість людини, власність, свобода, держава як гарант, що створює такі передумови. Посягання на ці цінності (вбивства, тілесні ушкодження, зґвалтування, крадіжка, грабіж, розбій, вимагательство, посягання на представників органів державної влади тощо визнаються злочинами у всі часи і на всіх етапах існування людства. Закони, які передбачають кримінальну відповідальність за такі дії називаються «абсолютними». Друга група соціальних законів відображає такі передумови спільного існування людей, які є необхідними лише на певних етапах розвитку суспільства (феодальному, капіталістичному, постіндустріальному тощо). Такі закони не є «абсолютними». Вони визначають які суспільно небезпечні діяння є злочинами лише на певних етапах існування суспільства. В залежності від соціальних умов вони або залишаються або перестають існувати (діяння декриміналізуються). Виникнення злочинності за часом співпадає з формуванням людської цивілізації, а саме з розпадом первісного ладу, коли особа звільняється від родових зв’язків та стає особистістю і може протиставити себе суспільству, його нормам та правилам. В подальшому зі зміною соціальних умов існування суспільства змінювалася ї злочинність, її якісні та кількісні характерситики;
• масовість злочинності означає, що остання є масовим явищем суспільного життя. Це умова того, щоб на злочинність поширювався закон великих чисел, тобто при достатньо великій кількості одиниць об’єкт набуває нової природи, нових властивостей порівняно з окремими злочинами. Якщо цей закон не діє внаслідок обмеженого числа одиниць, що вивчаються, то і відсутні відмінності злочинності від простої суми злочинних діянь, що входять в неї;
• усталеність злочинності означає, що вона має властивості з року в рік відновлюватися приблизно в однакових обсягах. Встановлено, що злочинність є досить стабільним утворенням: природне зростання або зменшення загальних показників кримінальної статистики за два роки не може перевищувати 10%, а для окремих видів злочинів вони є ще більш постійними (для насильницьких злочинів – приблизно 6-8%, для корисливих – 2-4%). Інакше взагалі не можна було вести мову про кримінологічні закони існування злочинності як суспільного явища;
• іррегулярність злочинності – відсутність внутрішніх зв’язків, тобто нові події злочинів не пов’язані з раніше вчиненими у часі й просторі. Сам по собі окремий злочин є випадком і тому є випадковим по відношенню до інших злочинів, які в свою чергу, також носять випадковий характер;
• територія і період часу: вивчаючи злочинність, ми досліджуємо її в межах певної території за конкретний проміжок часу. Це обумовлено тим, що злочинність безперервно змінюється, тому для вимірювання і встановлення закономірностей обов’язково необхідно конкретизувати, на якій території (держава, регіон, населений пункт) і за який проміжок часу (рік, квартал, місяць) або на яку дату (на 1 січня, 31 грудня чи якусь іншу) ми її вивчаємо.

    В кримінології культивується точка зору, що злочинність не тільки нормальне, але й корисне соціальне явище, оскільки вона сприяє зміцненню колективних почуттів членів суспільства. Наприклад, Е. Дюркгейм доводив, що злочинність є двигуном прогресу, вона в суспільстві виконує важливу корисну функцію. Крім того, у висловленнях Е. Дюркгейма про те, що злочинність є фактором суспільного здоров’я і складовою частиною всякого здорового суспільства, є певне „раціональне зерно”. Той факт, що суспільство реагує на певні дії як на злочинні свідчить про міць національної психології. Більше того, з розвитком світового прогресу види поведінки, що раніше не викликали суспільної реакції, поступово стають кримінально караними. Таким чином, суспільство піднімається на більше високий рівень, де об’єктивно (на думку Е. Дюркгейма) зростає злочинність, тому що злочини „корисні” самі по собі, оскільки служать провісниками нового ладу і нової моральності та руйнують частини старого.

    З погляду формально-юридичного підходу, якщо розглядати норму права як якийсь масштаб поведінки, зразок, з яким співвідноситься та або інша дія (бездіяльність) суб’єкта права в сфері правового регулювання з метою визначення його негативних або позитивних наслідків, злочинність може розглядатися як явище „нормальне”. Будь-яке діяння вважається злочинним (протиправним) лише в тому випадку, якщо в якості такого воно закріплено правовою нормою. Відповідно не оформлений у вигляді норми права варіант негативної, з погляду держави, поведінки протиправним вважатися не може.

    З погляду соціологічного підходу злочинність також представляється явищем нормальним − об’єктивно існуючим, хоча б тому, що немає (а, як видно, і не може бути) державно організованого суспільства без злочинності. А, отже, наявність злочинності саме як явища об’єктивного, не виходить за рамки функціонування і розвитку суспільства в цілому.

Д. Кондратов