Теорії генної обумовленості злочинності. Група кримінологічних теорій, положення якої висвітлені у працях Й. Ланге, В. Легра, Ф. Штумпфеля, Г. Кранца, К.-О. Христіансена, Ф. Екснера та інших, які виникли на ґрунті розвитку генетики в першій половині ХХ ст. та  виявлення певного ступеню генної зумовленості поведінки людини. Суть теорії зводилась до констатації зв’язків між окремими характеристика геному та схильностями до злочинної поведінки. В основі наукового пошуку знаходився близнюковий метод дослідження. Недоліком останнього, проте, в різні періоди дослідження визнається недостатня репрезентативність, значна похибка результатів його застосування, обумовлена ігноруванням впливу соціальних факторів.

    У 1965 році побачила світ праця шотландського дослідника П. Джекобс «Агресивна поведінка, розумові відхилення та комбінація ХYY», в якій відстоюється думка про залежність рівня агресивності від комбінації хромосом в гені типу «ХYY». Однак, подальші дослідження французьких та німецьких вчених не підтвердили висунені гіпотези про наявність специфічної залежності злочинної поведінки від будь-якої комбінації хромосом.

На сьогоднішній день теорії генної обумовленості злочинності не розглядаються більшістю кримінологів як науково обґрунтовані.

    Теорія диференційованого зв’язку (диференційованих асоціацій). Окрема кримінологічна теорія, яка пояснює детермінацію злочинної поведінки механізмами навчання. Її розробниками вважаються Г. Тард («Закони наслідування», 1890 р.) та Е. Сатерленд («Принципи кримінології», 1939). Активно розвивалася у працях послідовників Е. Сатерленда – Д. Крессі, Р. Эйкерса, Д. Глейзера та ін. Її положення ґрунтуються на груповій психології та особливостями задоволення базових когнітивних потреб людини. Останнє відбувається як свідомо, так і підсвідомо – шляхом сприйняття та засвоєння інформації із зовнішнього соціального середовища. Найбільш суттєвим це засвоєння відбувається в процесі діяльності в межах малих соціальних груп. Таким чином, вчиненню злочинів людина навчається як і будь-якому іншому виду поведінки. Чим більше у людини було негативних зразків для наслідування, тим більше імовірність її кримінальної поведінки.

    Ця теорія й досі зберігає свій суттєвий вплив у науковому світі та практиці кримінально-запобіжної діяльності.

    Теорія конфлікту культур. Окрема кримінологічна теорія, розроблена у 1933 р. американським вченим Т. Селліном, суть якої зводиться до пояснення причин злочинності через призму невідповідності культурних зразків світосприйняття та поведінки (системи релігійних, етичних, правових норм тощо) різних груп населення, які з тих чи інших причин вимушені проживати на одній території. Застосування теорії конфлікту культур дозволяє пояснити підвищену  злочинну активності з одного боку, та підвищений рівень віктимності – з іншого серед представників деяких діаспор за межами країн свого корінного проживання: афроамериканців та пуерторіканців в США, арабів в Норвегії, Швеції та інших країнах Європи тощо. Вироблені в межах цієї теорії рекомендації кримінально-превентивного характеру стосуються посилення контролю над міграційними процесами, проведення урядом політики зближення культур, особливо в полікультурних суспільствах і т.д.

    Теорія небезпечного стану. Окрема кримінологічна теорія, в якій обґрунтовується наявність причинного зв’язку між вчиненням злочину та так званим «небезпечним станом» людини. Останній визначається як особливий психофізіологічний стан особи, в якому стримуючі механізми девіантної поведінки, зумовлені соціальною надбудовою в структурі особистості, перебувають в ослабленому стані, а сама людина вирізняється підвищеною тривожністю, лабільністю, конфліктністю, фобіями, неврастеніями, обцессивно-конпульсивними реакціями тощо. Констатується підвищений рівень кримінальної активності осіб, що страждають на шизофренію, параною, клептоманію, піроманію, експлюзивні розлади.  

    Зазначена концепція вперше знайшла своє відображення у відомому діалозі Платона «Протагор та Горгій», в якому філософ за означеним вище критерієм вирізняв два типи злочинців: тих, кого можливо виправити та тих, кого не можливо. В подальшому ця ідея знайшла свій розвиток у працях Р. Гарофало («Критерії небезпечного стану», 1880 р.), А. Принса («Захист суспільства та удосконалення кримінального права», 1912 р.) та інших вчених. Пропонувалося в залежності від рівня та характеру небезпечного стану визначати людині вид та тривалість позбавлення волі як заходу, єдино можливого для забезпечення соціальної безпеки. Рішення про продовження строку ізоляції мав приймати компетентний комісійний орган у складі психологів, психіатрів, юристів на підставі складання індивідуального кримінологічного прогнозу.

    Здобутки теорії небезпечного стану частково втілені у сучасному законодавстві про кримінальну відповідальність більшості країн світу, свідченням чого є наявність: інституту примусових заходів медичного характеру та примусового лікування; альтернативних та відносно визначених санкцій, які надають суду можливість максимально індивідуалізувати покарання на підставі індивідуального кримінологічно значущого прогнозу щодо поведінки конкретної особи; наявності підстав для звільнення від кримінальної відповідальності, покарання та подальшого його відбування.

    Теорія розумової відсталості злочинців. Окрема кримінологічна теорія першої половини ХХ ст., що пов’язує причини вчинення злочинів з розумовою неповноцінністю злочинів. Її ідеологами визнаються Р. Дакдейл, Г. Годдарт, С. Пульман, Л. Зелані та інші кримінологи, у працях яких на підставі результатів комплексного психологічного тестування засуджених відстоюється думка про більш низький рівень розумових здібностей злочинців, а, відтак, і їх більшою схильністю до асоціальної поведінки. Однак, подальші дослідження виявленої залежності не підтвердили її: по мірі удосконалення тестових методик та розширення групи респондентів, включенням до неї законослухняних громадян, був підтверджений паритет у розумових здібностях злочинців та осіб, які не вчиняли злочинів.

    Теорія соціальної дезорганізації. Окрема кримінологічна теорія, розвинена в працях Е. Дюркгейма, яка розглядає механізм відтворення злочинності в розрізі психологічних основ соціалізації людини в динамічних умовах суспільного розвитку. Інтенсифікація економічного життя, інформаційних, міграційних, урбаністичних процесів, не дозволяє в повній мірі людині реалізувати себе як повноцінного суб’єкту в більшості сфер суспільних відносин. Ситуація несправедливого розподілу результатів суспільної праці, обмеженості доступу до її результатів, неосяжності інформаційного простору, конкуренції в умовах мегаполісу та посилення трудової міграції обумовлює психологічно та соціально дезорганізований стан особи, що збільшує рівень її агресивності, сприяє розвитку стану аномії (див. теорія аномії). Описаний ланцюжок розгортання з одного боку соціального, а з іншого – особистісного конфлікту знаходиться в основі формування девіантної, в тому числі злочинної, поведінки. І оскільки процес соціального розвитку є перманентним, остільки злочинність, як результат соціальної дезорганізації індивідуумів та аномії, є нормою життя. Разом з тим, враховуючи конкретні соціально-економічні, історико-політичні, культурні умови життя конкретних суспільств, кожному з них властивий свій нормальний стан злочинності в межах відповідного порогу насиченості.  

    Маючи суттєвий вплив на наукову думку першої половини ХХ ст., теорія соціальної дезорганізації й на сьогоднішній день визнається достатньо обґрунтованою та широко застосовується в кримінологічних дослідженнях.

    Теорія стигматизації (інтеракції). Окрема кримінологічна теорія, розвинена у працях Ф. Танненбаума та Е. Сатерленда, яка пояснює процес криміналізації особистості механізмами соціального таврування та наступної інтеракції.  Соціальне таврування – умовний термін, який відображає позначення суспільством (окремими групами чи особами) соціального статусу людини за певним критерієм (так зване «навішування ярликів»; англ. «stigma» – ганьба, безчестя, «stigmatize» – таврувати, ганьбити). При достатньо інтенсивному підтриманні відповідної стигми людина підсвідомо прагне до відповідності їй: людина схильна поводити себе в соціальному середовищі згідно сформованим очікуванням інших суб’єктів (реакція інтеграції). Стигматизація, таким чином, за висловом Е. Сатерленда, прирікає людину до злочинної кар’єри. Якщо після відбуття покарання чи навіть приводу до поліції не вдається позбавитись відповідного ярлику, він вносить суттєві корективи до організації життєдіяльності: зменшується сфера й інтенсивність соціальних зв’язків, розширюються обмеження (формальні чи неформальні) у прийнятті на роботу, отримання банківських позик тощо. Відтак, будучи до певної мірі соціально відчуженою, людина починає поводити себе згідно соціальним очікуванням, тобто вчиняти злочини, залучатися до орбіти кримінальної субкультури.

    Теорія стигматизація вважається достатньо науково обґрунтованою та знаходить своє широке застосуваннях у наукових дослідженнях та кримінологічній практиці, зокрема в процесі реформування системи ювенальної юстиції, пенітенціарної системи тощо.

    Теорія субкультур. Окрема кримінологічна теорія, розвинена в 50-х роках ХХ ст. американським вченим А. Коеном на базі концепції конфлікту культур. Оперуючи базовими категорії останньої, теорія субкультур акцентує увагу на конфліктних взаємодіях окремих субкультур з материнськими культурами. Найбільш гострі соціальні наслідки (зокрема, криміналізацію суспільства) викликає поширення елементів кримінальної субкультури, яка відіграє роль не лише відособлення маргінальних елементів за критерієм причетності до злочинної діяльності, а й сприяє спадкоємності звичаїв, традицій, способів організації життєдіяльності злодійського середовища, відтворенню, врешті-решт, злочинності. 

    Теорія субкультур акцентує свою увагу також і на зв’язків злочинності неповнолітніх з молодіжними субкультурами: емо, готів, скінхедів, футбольних фанатів, геймерів, блогерів тощо. Досліджуються їх деструктивні елементи та зв’язок з деформацією особистісних рис молодих людей.

Т. Шевчук

    Cпеціалізований метод психологічної діагностики, що полягає у вимірюванні та оцінці різноманітних психологічних якостей та станів індивіду або групи за допомогою порівняння їх показників з еталонними. Його кримінологічна мета – встановлення психологічних характеристик особи злочинця (інтелектуальних можливостей, творчих здібностей, схильності до ризику, самоконтролю, жорстокості, швидкості реагування в надзвичайній ситуації, мотиву тощо), потерпілого та в окремих питаннях суб’єктів протидії злочинності.

    Основу тестування складає тест – стандартизований спосіб вимірювання конкретного психологічного явища. Тестів багато і вони класифікуються залежно від спрямованості. Створення тестів – трудомісткий і тривалий процес, що потребує неабияких зусиль, а використання їх передбачає наявність ґрунтовної професійної підготовки. Тестові завдання подають у вигляді запитань, суджень, графічних зображень, малюнків, які мають спонукати експериментальну діяльність досліджуваних. Первинні результати (відповіді, час і помилки тощо) порівнюють з тестовими нормами – кількісними показниками виконання певного тесту, що складаються з урахуванням статі та віку досліджуваних. Норми визначаються в процесі стандартизації – попереднього випробування тесту на великих групах людей. За допомогою вимірювальних шкал – спеціальних числових систем – «сирі» оцінки переводяться в стандартні, що дає змогу зіставляти їх між собою. Застосування тесту є досить точним засобом вимірювання індивідуальних відмінностей людей.

    Серед видів тестів виділяють: тест-анкета, тест-завдання та проективні. Тест-анкета будується на системі заздалегідь продуманих, старанно відібраних і перевірених питань, оцінюючи відповіді на які, говорять про психологічні особливості досліджуваних. Тест-завдання передбачає оцінку психології особи на основі того, що вона робить. Людині пропонується серія спеціальних завдань, за підсумками виконання яких судять про наявність або відсутність і ступінь розвитку в неї досліджуваної якості.

    Позитивною стороною таких тестів є можливість їх застосовуються до людей різного віку, статі, рівня культури, типу світогляду, освіти, професії і життєвого досвіду. А негативна полягає в тому, що при використанні тестів випробуваний може свідомо вплинути на одержувані результати, особливо, якщо він заздалегідь знає, як побудовано тест і яким чином будуть оцінювати його психологію і поведінку. Крім того, тест-анкета і тест-завдання не застосовуються в тих випадках, коли вивченню підлягають психологічні властивості і характеристики, в існуванні яких випробуваний не може бути цілком упевнений, не усвідомлює або свідомо не хоче визнавати їх наявність у себе (особливо негативних особистих рис і мотивів поведінки).

    У таких випадках застосовуються тести третього типу – проективні, в основі яких лежить механізм проекції, відповідно до якого неусвідомлювані власні риси, особливо вади, людина схильна приписувати іншим. Проективні тести призначені для вивчення психологічних і поведінкових особливостей людей, що викликають негативне ставлення. Застосовуючи тести подібного роду, про психологію діагностованого судять на підставі того, як він сприймає й оцінює ситуації та поведінку людей, які особисті риси, мотиви позитивного або негативного характеру він їм приписує. Такі тести вимагають високої фахової кваліфікації та практики психолога.

    Тести також поділяють на групові та індивідуальні (за формою процедур дослідження), вербальні та практичні (за особливостями задач, які використовуються в процедурі) тощо.

    Застосування психологічних методів (як до речі і всіх інших) є складною та відповідальною справою. Їх застосування повинно відповідати наступним принципам: відповідальності; компетенції; відповідності нормам етики та права; конфіденційності; безпеки осіб, які досліджуються; їх поінформованості про дослідження; морально-позитивного ефекту дослідження.

    Процес тестування проводиться в три етапи:

    1) вибір тесту;

    2) проведення тесту;

    3) інтерпретація результатів.

    При використанні психологічних методів дослідження в кримінології потрібно дотримуватися наступних вимог: а) отримати консультації практикуючих спеціалістів-психологів, які психологічні методи є доречними при проведенні певного кримінологічного дослідження; б) якщо  застосування певного психологічного методу потребує глибоких знань та спеціальної підготовки необхідно залучити до цього відповідного спеціаліста; в) дотримуватися етичних норм по відношенню до осіб, які досліджуються та іншим суб’єктам; г) досягати репрезентативності дослідження, тобто його надійності та точності, відсутності теоретичних та практичних помилок. Дотримання цих вимог дозволить визнати кримінологічне дослідження науково обґрунтованим та таким, що має як теоретичне так і практичне значення.

М. Фіалка