Згідно чинного КК України, умисне вчинення службовою особою дій, які явно виходять за межі наданих їй прав чи повноважень, якщо вони заподіяли істотну шкоду охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб. Зокрема, під перевищенням влади або службових повноважень треба розуміти: а) вчинення дій, які є компетенцією вищестоящої службової особи цього відомства чи службової особи іншого відомства; б) вчинення дій, виконання яких дозволяється тільки в особливих випадках, або з особливого дозволу, або з додержанням особливого порядку, – за відсутності цих умов; в) вчинення одноособово дій, які могли бути вчинені лише колегіально; г) вчинення дій, які ніхто не має права виконувати або дозволяти.

Д. Кондратов

    Політика як сфера соціально значущої діяльності, що концентрується довкола проблем публічного владарювання і його здійснення як такого, формує вельми специфічне підґрунтя для відтворення інституціональних кримінальних практик – політичних злочинів. Ключовою ланкою у ґенезі кримінальності поведінки даного типу є політичний мотив, а політична мета є тією структурою, що має орієнтуюче для всієї поведінкової активності людини значення.

    В цьому контексті важливо з’ясувати, що політичні цілі – це ті бажані результати людської діяльності, які можуть мати місце у сфері політики. А це означає, що будь-який аспект боротьби за владу, її реалізації здатен викликати до життя відповідні цілі кримінальної активності. Таких аспектів – досить багато. Більше того, вони не є статичними, перебувають у постійній динаміці, оскільки трансформаціям піддаються і організаційно-правові, і економічні, і культурні, і інформаційні умови розгортання політичної активності. Саме тому, на нашу думку, можливо вести мову лише про узагальнені групи політичних цілей, що можуть деталізуватися в залежності від конкретних обставин.

    Враховуючи це, пропонуємо виділити три групи таких цілей, а саме: 1) отримання, утримання, реалізація політичної влади (як самоціль), її розширення, зміцнення; 2) вплив на прийняття чи утримання від прийняття представниками вищих органів державної влади, органів місцевого самоврядування, міжнародними організаціями (їх органами) рішень, нормативно-правових актів, їх скасування чи зміни; 3) помста за політичну діяльність. Перша група – спрямована на досягнення системного результату, що матиме відносно довготривалий, стратегічний ефект. Останні дві групи – це цілі разових акції, досягнення яких має радше тактичну мету, не передбачає втручання до структурно-функціональних засад політичної системи.

    Під отриманням політичної влади слід розуміти набуття офіційних владних повноважень і як персонального статусу і як продукту системних політичних трансформацій. Наприклад, отримання більшості в парламенті, створення коаліції депутатських фракцій, отримання головуючих посад у певній кількості та визначеного найменування парламентських комітетах; розподіл урядових портфелів на власну користь і т. п. Згідно з цим та подібним їм цілям можливо сформувати вельми широкий перелік злочинів, які в принципі здатні забезпечити їх досягнення.

    Під утриманням політичної влади розуміється збереження: а) персонально за особою або ж за групою осіб (з числа неформальної організації чи офіційної політичної сили – партії, фракції тощо) керівних посад в органах державної влади та/або місцевого самоврядування, та/або міжнародних організаціях; б) існуючого у відповідних осіб за посадами обсягу повноважень, запобігання його звуженню, поділу, запровадженню додаткових контрольних механізмів; в) позитивної суспільної думки, схвального ставлення умовної більшості до діяльності та/або персонального складу відповідного носія (носіїв) політичної влади. Засобами досягнення вказаних цілей можуть виступати посягання на життя журналіста, політичні переслідування (в тому числі й щодо осіб (як фізичних, так і юридичних), які висвітлюють альтернативну офіційній редакційну інформаційну політику на фоні державної пропагандистської діяльності), репресії, так звані електоральні злочини тощо.

    Реалізація політичної влади (владарювання як самоціль) передбачає злочинне втілення в життя ідеологічних принципів, що становлять стратегію владарювання, трансформації засад соціодинаміки, її реформування. Досягнення цієї цілі може передбачати вчинення злочинів різної природи.

    Розширення політичної влади передбачає: а) поширення її на території інших держав шляхом їх фактичної анексії або без такої – через злочинні порушення правил фінансування політичних партій іноземних держав, організація державного перевороту в інших країнах з метою запровадження «маріонеткового» політичного режиму тощо; б) збільшення кількості місцевих рад, в яких більшість має відповідна політична сила (політичний актор), що ставить собі за мету розширення політичної влади та в руках якої вона на загальнодержавному рівні; в) збільшення представництва та/або неформальної підтримки в міжнародних організаціях і їх органах; г) розширення владних повноважень за посадами відповідних політичних акторів. Знову ж таки, досягнення вказаних цілей може відбуватися у різні злочинно-політичні способи, а саме: розв’язування та ведення агресивної війни, політична корупція, електоральні злочини і т.п.

    Під зміцненням політичної влади в умовах демократичного (квазідемократичного) політичного режиму мається на увазі формування позитивної суспільної думки про діяльність утримувачів влади, міцного електорального фундаменту. Не дивлячись на це, спектр злочинів, спрямованих на її досягнення, від того не є вужчим. Він репрезентований і злочинами проти виборчих прав, і державною політизованою пропагандою, поєднаною з політичними переслідуваннями, репресіями, і навіть злочинами проти миру і безпеки людства. Останні, зокрема, виявляються функціонально доречними в тих випадках, коли внутрішньополітична ситуація виявляє залежність від зовнішньополітичної та використання ефекту ресентименту.

    Останні дві групи цілей – вплив на прийняття чи утримання від прийняття представниками вищих органів державної влади, органів місцевого самоврядування, міжнародними організаціями (їх органами) рішень, нормативно-правових актів, їх скасування чи зміни; помста за політичну діяльність – є в цілому зрозумілими та не потребують додаткових пояснень.

    Саме через вказані цілі визначається політична спрямованість діяльності, а, отже, і відповідний мотив злочину як узагальнююча категорія. Втім, останній не вичерпує специфіку досліджуваного феномену. Дійсно, політичний мотив є провідною сутнісною рисою політичного злочину. Тим не менш, вона не є достатньою. Серед іншого політичному злочину мають відповідати решта загальних ознак злочину, передбачених законом про кримінальну відповідальність та, передусім, суспільна небезпечність, протиправність. При цьому передбаченість діяння законом про кримінальну відповідальність, як ознака політичного злочину, має широко-темпоральне розуміння, яке, при дотриманні принципу неретроактивності чинності відповідного закону у часі в площині правозастосування (за деякими виключеннями, передбаченими принципами, закладеними ще у Статуті Міжнародного воєнного трибуналу (ст. 6) – Нюрнберзького процесу), не обмежується оцінкою протягом функціонування одного політичного режиму, актуальним ціннісно-смисловим контекстом соціодинаміки. Тому, прив’язка кримінологічного поняття політичного злочину до формально-юридичної його визначеності є обов’язковою, однак, передбачає її розширене тлумачення.

    З огляду на викладені міркування можливо запропонувати таке поняття політичного злочину: це передбачене законом про кримінальну відповідальність, умисне, суспільно небезпечне діяння, що вчинене у сфері політики суб’єктом злочину та спрямоване на отримання, утримання, реалізацію, розширення, зміцнення політичної влади як цього суб’єкту, так і інших осіб, соціальних груп, організацій та/або з метою впливу на прийняття чи утримання від прийняття представниками вищих органів державної влади, органів місцевого самоврядування, міжнародних організацій (їх органів) рішень, нормативно-правових актів, їх скасування чи зміни, та/або помсти за політичну діяльність.

    Саме специфічна внутрішня властивість політичного злочину, що візуалізується дослідником, правозастосувачем, стороннім спостерігачем через відповідні цілі, робить його саме таким, який пов’язаний з політикою та на неї спрямований. При цьому слід вказати, що оцінки певних політичних практик як злочинних часто мають відтермінований характер. Останній виражає залежність суспільної думки про злочинність або правомірність політичної діяльності від часових й світоглядних чинників.

Ю. Орлов

    Суспільно небезпечне або шкідливе протиправне винне діяння (дія або бездіяльність) деліктоздатної особи, за яке передбачено юридичну відповідальність. Види правопорушень поділяються в залежності від ступеня суспільної небезпеки (шкідливості) на проступки та злочини. Проступки (делікти) – правопорушення, які заподіють шкоду людині, суспільству, державі і є підставою для притягнення правопорушника до передбаченої законом відповідальності. Проступки можуть бути: конституційні, дисциплінарні, адміністративні, матеріальні, цивільно-правові.
    Найбільш небезпечними правопорушеннями є злочини. Злочин, це передбачене кримінальним кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину. За вчинення злочинів передбачені найсуворіші заходи державного впливу (зокрема, арешт, обмеження волі, позбавлення волі, довічне позбавлення волі).

А. Ященко

    Заходи кримінально-правового впливу, що полягають у наданні амбулаторної психіатричної допомоги або поміщенні особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною КК або злочину, в спеціальний лікувальний заклад. Метою застосування примусових заходів медичного характеру є психіатричне лікування, що спрямовано на відновлення або зміцнення психічного здоров’я особи для виключення можливості (запобігання) вчинення нею нового суспільно небезпечного діяння, небезпеки заподіяння шкоди для себе або інших осіб, можливості заподіяння іншої істотної шкоди.

    Примусові заходи медичного характеру можуть бути застосовані судом до осіб: 1) які вчинили у стані неосудності суспільно небезпечні діяння; 2) які вчинили у стані обмеженої осудності злочини; 3) які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку або під час відбування покарання. Вказані заходи не є покаранням, оскільки вони мають іншу юридичну природу та позбавлені властивостей покарання (застосування примусових заходів медичного характеру хоча і передбачено нормами кримінального законодавства, за своїм змістом вони мають медичний характер та не несуть негативної оцінки), водночас примусові заходи медичного характеру не є видом звільнення від кримінальної відповідальності чи звільнення від покарання та його відбування.

    Надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку може бути застосоване судом стосовно особи, яка страждає на психічні розлади і вчинила суспільно небезпечне діяння, але за станом свого психічного здоров’я не потребує госпіталізації до психіатричного закладу. До психіатричного закладу із звичайним наглядом може бути за рішенням суду госпіталізована психічно хвора особа, яка за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння потребує тримання у психіатричному закладі і лікування у примусовому порядку. Обов’язковими умовами перебування психічно хворих у психіатричному закладі із звичайним наглядом є ізоляція цих осіб від інших психічно хворих, що забезпечується шляхом зачинення відділення або палати пацієнта, а також обмеження пересування: можливість прогулянок тільки на території психіатричного закладу. Госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом застосовується судом щодо психічно хворого, який вчинив суспільно небезпечне діяння, не пов’язане з посяганням на життя інших осіб, і за своїм психічним станом не становить загрози для суспільства, але потребує тримання у психіатричному закладі та лікування в умовах посиленого нагляду. У психіатричному закладі з посиленим наглядом для хворих осіб встановлено наступні обмеження: місця для прогулянок ізольовані від інших відділень, технічно зміцнені та обладнані засобами охоронної сигналізації; побачення проводяться у спеціально обладнаному приміщенні і в присутності медичного персоналу; хворі можуть користуватись особистими речами та предметами особистої гігієни, окрім тих, що можуть бути застосовані для заподіяння фізичної шкоди собі або оточенню та ін. Госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який вчинив суспільно небезпечне діяння, пов’язане з посяганням на життя інших осіб, а також щодо психічно хворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння становить особливу небезпеку для суспільства і потребує тримання у психіатричному закладі та лікування в умовах суворого нагляду. Психічнохворі, які перебувають у лікарні із суворим наглядом, мають право на побачення за своїм бажанням або бажанням законного представника в присутності медичного персоналу і контролера відділу охорони лікарні в спеціально обладнаному для цього приміщенні; вихід хворих за межі лікарні із суворим наглядом не дозволяється; на території лікарні діє контрольно-пропускна система та охорона силами відділу охорони лікарні. Охоронці здійснюють не лише зовнішню охорону такого психіатричного закладу, але й нагляд за поведінкою психічно хворих всередині закладу, його відділеннях, під час проведення лікувальних заходів, трудової терапії, прогулянки тощо.

    Примусові заходи медичного характеру застосовуються без вказівки на тривалість перебування у психіатричних закладах: лікування повинно продовжуватися до видужання або істотної зміни ступеня тяжкості захворювання, коли особа перестає бути небезпечною для себе або інших осіб. Питання продовження, заміни або взагалі припинені застосування примусових заходів медичного характеру вирішуються виключно судом за заявою представника психіатричного закладу (лікаря-психіатра), який надає особі психіатричну допомогу. До заяви додається висновок комісії лікарів-психіатрів, яким обґрунтовується необхідність продовження, зміни або припинення застосування конкретного примусового заходу медичного характеру. Цей висновок надається на основі обов’язкового, що проводиться не рідше одного разу на 6 місяців, огляду особи, до якої застосовано примусові заходи медичного характеру. Подовження застосовування примусового заходу медичного характеру проводиться кожного разу на строк, який не може перевищувати 6 місяців. У разі зміни психічного стану особи на краще, припиняючи застосування примусових заходів медичного характеру, суд може передати її на піклування родичам або опікунам з обов’язковим лікарським наглядом. У разі припинення застосування примусових заходів медичного характеру через видужання особи, яка вчинила злочин (злочини) у стані осудності, але захворіла на психічну хворобу до постановлення вироку, вона підлягає покаранню на загальних засадах, а особи, яка захворіла на психічну хворобу під час відбування покарання, то вона може підлягати подальшому відбуванню покарання.

А. Васильєв

    Діяльність, спрямована на штучне зниження рівня злочинності шляхом недопущення уповноваженими особами відображення інформації про злочини у кримінально-правовій статистиці.

    Фактори, що детермінують приховування злочинів від обліку можна поділити на дві окремі групи. Першу групу складають фактори, пов’язані з сумлінністю виконання своїх службових обов’язків окремими працівниками. Ці фактори в цілому співпадають з тими, що детермінують латентність як суміжний стан, у випадку сполучення їх з прагненням працівника не докладаючи особливих зусиль, що вимагає до того ж високих професійних якостей, виконати покладений на нього обсяг роботи, поліпшити показники, одержати винагороду, просування по службі тощо. Другу групу складають фактори, пов’язані з недоліками діяльності правоохоронних органів країни в цілому. Це фактори, пов’язані з недосконалістю існуючої на сьогодні системою критеріїв оцінки діяльності правоохоронних органів (коли вихідною точкою при оцінці результатів діяльності правоохоронних залишаються зміни динаміки й структури злочинності, тобто відсотки реєстрації та розкриття злочинів), а також фактори, пов’язані з негативним бюрократичними рисами функціонування останніх, зокрема з авторитаризмом процесу управління та протидією зовнішньому соціальному контролю.

    Латентизація злочинності шляхом маніпулювання статистичними даними щодо рівня та стану злочинності в країні через масове, системне, на рівні держави приховування злочинів від обліку з боку правоохоронних органів відбувається тоді, коли останні, як бюрократична система, керуючись такими показниками ефективності як кількість зареєстрованих злочинів та рівень їх розкриття, через зниження спроможності (фактичних можливостей, їх меж, внаслідок зниження кадрового, ресурсного потенціалу, довіри населення тощо) розслідувати (обробляти відповідну інформацію та приймати рішення) зареєстровані злочини, вимушені штучно «регулювати» рівень злочинності у країні з метою самозбереження правоохоронної системи. При цьому в кінцевому підсумку безпосередніми виконавцями реєструється така кількість злочинів, розкриття якої вони спроможні практично (з урахуванням запланованого відсотка розкриття) забезпечити. Завдяки цьому демонструється не лише позитивна динаміка ефективності та успішності роботи правоохоронної системи, але й спроможність держави контролювати (хоча б протистояти їй) злочинність в країні (хоча б за допомогою репресивних методів).

    Приховування злочинів від обліку в основному відбувається шляхом відмови в прийомі і розгляді заяв і повідомлень про злочини та винесення необґрунтованих постанов про відмову у порушенні кримінальної справи за мотивами відсутності події або складу злочину. Також приховування злочинів від обліку можливе за допомогою декількох типових прийомів: 1) формалізм і бездіяльність у роботі з заявами (при явному факті вчинення злочинів кримінальні справи взагалі або в день їх скоєння не порушуються, матеріали по них передаються оперативним службам, що призводить до зволікання з розслідуванням тощо); 2) завідомо неправильна правова оцінка події, наприклад, як такої, що не має ознак складу злочину, або як правопорушення; 3) тенденційна підготовка матеріалів дослідчої перевірки по факту події (спонукання жертви та свідків до дачі відповідних свідчень; не логічне та вибіркове отримання пояснень по факту події тощо); 4) втрата об’єктивних даних, що свідчать про вчинення злочину; 5) підтасування фактів (підміни, спотворення результати експертиз тощо); 6) маніпуляції при кваліфікації події (особливо це стосується зловживання кваліфікацією з метою зняття з обліку «контрольного» злочину) тощо.

К. Юртаєва

    Науковий документ, в якому закріплена послідовність проведення наукового пізнання окремого елемента предмету кримінології із вказівкою на використання відповідних способів та методів.

    Від ступеня наукової обґрунтованості та рівня організаційно-технічного оформлення цих документів значною мірою залежить результат дослідження. Програма становить теоретичну основу здійснюваних кримінологом процедур дослідження – збору, обробки й аналізу інформації, необхідної для отримання наукових результатів.

    У програмі визначається тема, об’єкт, предмет, мета та завдання дослідження; дається його обґрунтування; формулюється гіпотеза, яку необхідно перевірити; вказується характер і обсяг необхідної інформації до теми дослідження; описуються способи та методи наукового пізнання; прогнозуються очікувані результати; визначається склад дослідницької групи та загальні терміни проведення дослідження.

    Програма дослідження має два розділи: методологічний і методичний. Перший – починається з опису проблемної ситуації, яка спонукає провести дослідження. Тут також формулюється ціль дослідження, яка потім конкретизується у низці завдань, що дослідники і ставлять власне самі перед собою. Також до першої частини належать попередні гіпотези, які повинні бути перевірені в процесі дослідження і операціоналізація основних понять (розділення складних – на прості, наприклад, поняття «злочин» можна деталізувати у низці понять кримінально-правового або кримінологічного змісту). Методична частина повністю присвячена обґрунтуванню обраної методики, розробці вибіркової сукупності та інструментарію. Кримінологічний інструментарій – це методичні документи для фіксації первинної інформації у вигляді анкет, статистичних листків, бланків чи журналів спостережень, тестових завдань тощо.

    Визначення методики дослідження передбачає ряд етапів і елементів, які пов’язані логічно між собою, йдуть один за одним і накопичують по мірі їх виконання результат дослідження. Можна вказати на такі загальні підходи до структури методики дослідження:

    - розробка методичного задуму дослідження і його окремих етапів;

    - вибір об’єктів, місця, часу дослідження;

    - вибір методів, адекватних характеру дослідження;

    - розробка адаптованих власних методів дослідження (анкетування, інтерв’ю, облік, спостереження, експертних оцінок, мозкового штурму, аналогії тощо);

    - організація і техніка застосування методів (гласно, негласно, легендовано, індивідуально, масово тощо);

    - вивчення найбільш доцільної технології обробки результатів дослідження;

    - оцінка отриманих результатів, їх аналіз, співставлення з іншими результатами;

    - реагування, реалізація висновків.

М. Фіалка

    Науково обґрунтована, базована на чинному законодавстві спільна діяльність різних суб’єктів із розробки погоджених рішень директивного характеру, що передбачають механізм довгострокових і поточних заходів щодо виявлення та усунення причин і умов вчинення протиправних дій, виховному впливу на правопорушників та осіб, що скоїли інші протиправні вчинки. Види програмування протидії злочинності: загальне та спеціальне, поточне та перспективне, стратегічне і тактичне, традиційне, типове та нетипове, локальне та глобальне, короткострокове та довгострокове, з можливістю корегування та необоротне, детерміноване та вірогідне, просте і складне, одноособове та колективне, документоване та не документоване. Процедура програмування протидії злочинності: 1) аналіз суб’єктами протидії злочинності оперативної обстановки і кримінологічної ситуації на території, що обслуговується; 2) ідентифікація проблем програмування і запобігання злочинності; 3) визначення критеріїв вибору рішення; 4) розробка і вибір альтернатив рішення; 5) узгодження програми; 6) управління реалізацією; 7) контроль і оцінка результатів програмування.

    Програма протидії злочинності представляє собою систему відповідних заходів впливу на злочинність та її окремі види за допомогою документального визначення етапності вирішення конкретних завдань, засобів і способів їх реалізації, а також показників очікуваних результатів. Є загальним управлінським рішенням, що містить ідейно-директивні орієнтири діяльності у вигляді приписів про заходи організаційного, правового, оперативного, аналітичного, економічного, виховного та іншого характеру, спрямованих на запобігання злочинам та іншим правопорушенням. У структурі програмних рішень виділяють наступні елементи: паспорт програми, її концепція, прогноз розвитку злочинності, принципи запобігання та основні напрями, зміст запропонованих до вирішення проблем, заходи впливу на злочинність, удосконалення діяльності суб’єктів протидії та її ресурсного забезпечення, часові орієнтири, очікувані результати, відомості про форми державної підтримки, дані про узгодження проекту рішення. Зміст програми протидії злочинності становлять організаційні, управлінські, правові, інформаційні, кадрові, правової пропаганди, технічні, спрямовані на формування і розвиток інститутів громадянського суспільства, ресурсно-забезпечувальні, методичні та деякі інші заходи.

Є. Гладкова

    Особливий інтегрований, багаторівневий об’єкт соціального управління, який складає різноманітна за формами діяльність відповідних суб’єктів (державних, недержавних органів та установ, громадських формувань та окремих громадян), які взаємодіють у вигляді системи різнорідних заходів, спрямованих на пошук шляхів, засобів та інших можливостей ефективного впливу на злочинність з метою зниження інтенсивності процесів детермінації злочинності на усіх рівнях, нейтралізації дії її причин та умов для обмеження кількості злочинних проявів до певного рівня.

    Протидія злочинності охоплює три сфери суспільних відносин:  загальна організація − це сукупність організаційних (облік, реєстрація), управлінських (прогнозування, планування, координація, визначення стратегії і тактики), профілактичних (реалізація програм і планів, здійснення профілактичних заходів), контрольних (вивчення практики, встановлення тенденцій злочинності) та інших дій різноманітних органів та установ, які взаємодіють для досягнення спільних результатів у протидії злочинності; правоохоронна діяльність − система заходів з реалізації правоохоронних та/або правозастосовчих функцій державними органами, громадськими організаціями чи громадянами; попередження злочинності – це здійснення спеціальними суб’єктами передбачених законом заходів для недопущення розвитку злочинного наміру на попередніх стадіях вчинення злочину, виявлення ознак скоєних злочинів, встановлення осіб, які їх скоїли, притягненню цих осіб до відповідальності, відновлення порушених прав, свобод і законних інтересів громадян та відшкодування збитків від злочинних дій.

    Залежно від ієрархії причин та умов злочинності у структурі її попередження виділяють наступні форми діяльності: загальносоціальна, спеціально-кримінологічна та індивідуальна профілактика злочинів.  

    Загальносоціальна профілактика злочинів послідовно здійснюється усім прогресивним розвитком суспільства. Вона пов’язана з найбільш тривалими та значущими видами діяльності, заходами розвитку ринкової економіки, забезпечення прав, свобод та законних інтересів громадян, підтримки культури та моралі, зміцнення законності, соціальної захищеності населення. Ці заходи мають найбільш масштабні цілі, і таким чином загальносоціальна профілактика злочинів виходить за рамки інших видів профілактики злочинів.

    Спеціально-кримінологічна профілактика злочинів здійснюється спеціально уповноваженими на це органами та установами, на які законом покладено боротьбу зі злочинністю (органи кримінальної юстиції) серед окремих верст населення, соціальних груп. На відміну від загальносоціальної профілактики спеціальна має за мету вказати членам суспільства на неможливість злочинного варіанта поведінки і створює такі умови, щоб захистити всіх членів суспільства від протиправних дій окремих його представників за допомогою покладання на винних осіб обов’язку понести передбачене законом покарання. 

    Залежно від особливостей застосування заходів профілактичного впливу на різних етапах спеціально-кримінологічної профілактики злочинів виділяють ранню, безпосередню і посткримінологічну профілактику.

    Рання профілактика охоплює: по-перше, заходи корекції моральних якостей особи, що вчинює аморальні дії, характер яких вказує на процес деморалізації особи, що може привести до вчинення злочину; по-друге, заходи оздоровлення негативного мікросередовища, під впливом якого у свідомості осіб, що потрапили в це середовище, можуть сформуватися негативні погляди і вони можуть стати на протиправний шлях.

    У структурі ранньої профілактики виділяють також безпосередню профілактику. Її суть становить організація та здійснення превентивної діяльності, спрямованої конкретно на виявлення та усунення причин злочинів, умов та обставин, що сприяють їх вчиненню, на встановлення осіб, які можуть вчинити злочин, та проведення з ними роботи по недопущенню злочинної діяльності. У системі посткримінологічної профілактики виділяють повторну та рецидивну профілактику, і зазначають, що вона здійснюється відносно осіб, в яких відбувається формування програм і моделей злочинної діяльності. При цьому має місце деталізація ранньої профілактики за етапами формування злочинного наміру та вчинення злочину, що більш повно відображає різноманіть форм та методів профілактики злочинів.

    Індивідуальна профілактика злочинів має цілеспрямований на недопущення злочинної поведінки характер. Вона спеціально застосовується для встановлення та усунення (блокування, нейтралізації) причин, умов, інших детермінант злочинів. Це спеціальна діяльність, основою якої є застосування спеціальних методів та прийомів, що відповідають принципам профілактики злочинів, знань та навичок регулювання соціальних відносин виключно з метою встановлення осіб, від яких можна очікувати скоєння злочинів, та унеможливлення цього.

    У структурі індивідуальної профілактики злочинів розрізняють: профілактику злочинів – цілеспрямоване виявлення та усунення причин злочинів та умов, що їм сприяють; запобігання злочинам – недопущення реалізації замислених злочинів шляхом встановлення осіб, що намагаються їх вчинити, а також вжиття необхідних заходів, передбачених законом, поєднане з оздоровленням обстановки в мікросередовищі; припинення злочинів – перешкоджання продовженню розпочатого злочину та доведення його до завершення шляхом встановлення осіб, що намагалися його вчинити, та вжиття заходів, у тому числі кримінально-правових, а також створення обстановки, що виключає злочинну діяльність надалі.

Є. Гладкова

    Розлади психічної діяльності (нервово-психічні порушення), що не досягли психотичного рівня (рівня психічної хвороби) та не виключають осудність, але тягнуть особистісні зміни, що можуть детермінувати відхилення (в тому числі девіанті) в поведінці людини.

    До такого роду нервово-психічних порушень відносяться: психопатії, олігофренія у формі дебільності, шизофренія в стані стійкої ремісії, епілепсії, органічні захворювання центральної нервової системи, судинні захворювання з психічними змінами, остаточні прояви черепно-мозкових травм, хронічний алкоголізм, наркоманії (моно чи полінаркоманії) тощо. Акцентуації характеру є крайніми видами психічної норми.

    Психічні аномалії можуть бути біологічного походження, або мати придбаний (набутий) характер. Причинами виникнення психічних аномалій можуть бути наступні фактори (і їхні різні комбінації): 1) генетична спадковість, хромосомні порушення; 2) негативні фактори внутрішньоутробного розвитку плода: паління, уживання майбутньою матір’ю алкоголю, наркотиків, медичних препаратів, а також фактори, які провокують уроджену патологію; в) особливості оточуючого біологічного середовища (радіаційне та інше природне або техногенне забруднення тощо); 3) перенесені набуті (фізичні та психічні) захворювання та травми; 4) шкідливі звички та інші негативні практики: вживання алкоголю, наркотичних та токсичних речовин, перенапруга, стреси, неправильне харчування тощо.

    На розвиток, перебіг та завершення нервово-психічних порушень (психічних аномалій) поряд з  конституціонально-біологічними (соматичні хвороби, екзогенні пошкодження головного мозку, психічні розлади в анамнезі, обтяженість спадковості психічними захворюваннями) та психофізіологічними особливостями людини (стан психофізіологічних якостей), можуть також впливати і соціально-психологічні фактори (взаємовідносини в мікросередовищи (родині, навчально-робітничому колективі, неформальній групі), матеріальний та соціальний статус та становище, специфічні умови виробничої чи професійної діяльності, задоволеність соціально-економічними процесами в суспільстві (вплив соціального напруження у суспільстві) тощо).

    Криміногенна роль психічних аномалій (як біологічного походження, так і придбаних) у детермінації кримінальної поведінки проявляється в тому, що вони можуть впливати не тільки на формування криміногенно-значимих негативних соціально-психологічних рис особистості, але і на сприйняття сприятливої (нейтральної) соціальної інформації і умов як несприятливих, що, враховуючи здатність психічних аномалій знижувати вольові процеси, послабляти дію контрольних механізмів, може в певній життєвій ситуації детермінувати злочинну поведінку індивіда, найчастіше, пов’язану із застосуванням насильства. Слід враховувати той факт, що для злочинів (особливо насильницьких), вчинених особами з психічними аномаліями, особливо у сполученні з сексуальними відхиленнями, характерний високий ступінь рецидиву. Це пов’язано, перш за все, зі специфікою впливу даних суб’єктивних факторів детермінації, що, нажаль, практично не враховується ані при розслідуванні даної категорії злочинів, ані при призначенні покарання, а також, що найбільш небезпечно, при відбуванні покарання та ресоціалізації злочинців.

Т. Шевчук